Вірш студента Ірпінського фахового коледжу економіки та права Олександра Антошина.
ГОЛОДОМОР
В останній тиждень листопада – в суботній вечір на вікні
Запалюємо тихо свічку і згадуєм сумні ті дні,
Як в тридцять другім – тридцять третім страшна біда була в людей:
В голодних муках виривався смертельний стогін із грудей!
Був створений по селах голод – з метою знищити селян.
Нещасні їли гниль, солому, тварин померлих і бур’ян.
Від тої їжі пухли ноги…Щоденно – тисячі смертей!
Сказати страшно: в божевіллі, щоб вижить, їли і дітей!
«Акт геноциду українців» – назвали так голодомор!
Той штучний голод в тридцять третім – то злочин влади, справжній мор!
Багато спогадів читаєм ми очевидців про той час
І зобов’язані подбати, щоб вогник пам’яті не згас.
Знайшов я запис прабабусі про рік голодний, а тепер
Я прочитаю її спогад про чоловікових сестер:
«То був страшний голодний рік – трагічний тридцять третій:
В людей раптово хліб весь зник – всіх прирекли до смерті!
План здачі збільшили зерна (вказівка ця тирана),
Конфіскували у селян усе зерно – до грама…
Земля родюча українська, що житницею звали,
Що несла радість хліборобам, могилою їм стала.
Пухли від голоду старі, вмирали в муках діти…
Сховати б жменю хоч зерна!!! Але ж куди?!! Де діти?!!
Щоб не забрали, не знайшли партійці-«активісти»!
О Боже милий, порятуй!!! А діти просять їсти…
Лежать опухлі дві доньки́, під голови сховала
Їм мати в хусточці зерна. Знайшли… і те забрали.
Немов дві квіточки зів’ялі, в очах сльоза бринить…
Слова останні чує мати: «Ми хочем їсти, хочем жить…»
Дві до́чки з довгими косами, красуні з чорними бровами…
У мами відчай: що ж робити?!! Їм треба їсти!!! Треба жити!!!
І впала мати на долівку, немов підрізана серпом,
Тихенько сіла, заридала, бо до́ньки спали вічним сном.
Без трун у яму закопали, без сліз додому мовчки йшли,
А над могилами журливо вітри безжалісно гули.
Скрізь лю́дські трупи: на дорогах, по рівчака́х і на полях…
Їх не було кому ховати, лише кружляв там чорний птах».
Ці спогади такі болючі! Страшна біда була в людей!
Смерть не жаліла в голодівку ані старців, ані дітей!
Сумна історія країни – ми не забудемо повік
Жахіття рідного народу – голодний тридцять третій рік!
Вшануєм пам’ять про померлих – запалим свічку на вікні,
Нехай біда не повториться – ні наяву, ні навіть в сні!
Кусочок хліба принесемо до інсталяції в музей,
Де вогонь вічний запалає як символ пам’яті людей!
Оставить отзыв